 |
Ще зі шкільних
років серед великої кількості дисциплін я виокремлювала українську мову й
літературу. Чому? Мабуть, тому що мала до цих предметів хист, давались вони
мені легко, учитель умів зацікавити, а ще в нашій родині чимало педагогів.
Тому, коли постало питання вибору професії, я, не роздумуючи, вибрала
педагогічну. І точно знала: це моє, нічого іншого краще я не зможу робити.
Закінчила
університет у 1999 році і відразу пішла на учительський хліб. Працюю вже 17-ий рік і постійно відкриваю для себе щось нове, прагну удосконалення. « Знаходжу – вивчаю – впроваджую – аналізую»
- таким є алгоритм мого педагогічного пошуку. Проте вважаю, що межі
досконалості немає і саме в цьому суть
праці вчителя. Часто задумуюся над сенсом життя, над своєю місією в
цьому світі. Мабуть, так Богом велено, щоб я стала безпосереднім учасником
цього магічного процесу – становлення особистості. У своїй роботі керуюсь
переконанням: не кожна людина – геній, але кожна – особистість. Тому прагну
якнайповнішого розвитку особистості учня, намагаюся допомогти дитині пробити
свій шлях у доросле життя. Часто уроки
літератури поєдную з реальністю, разом з учнями вишукуємо ті
правила і поради, які можна взяти в доросле життя. Адже одним із завдань літератури є формування
життєво необхідних компетенцій учнів.
За роки роботи
зрозуміла, що дитина відкриється, піде на контакт лише тоді, коли буде довіряти
вчителеві, відчує тепло його душі. Тому до кожного учня треба мати свій
«ключик», вміти «бачити» кожного, відчувати, розуміти, щоб чогось навчити.
На душі радісно,
коли в класі немає нудьгуючих облич, неуважних, байдужих поглядів, коли панує
атмосфера взаєморозуміння, творчої співпраці педагога і вихованців. Мабуть, у
цьому і є наше вчительське щастя…
Немає коментарів:
Дописати коментар